«Найбільша втіха, коли хобі стає професією», - Сергій Сорокін. (До 25 річниці туристичного клубу «Блудний Грунь»)
13 грудня цьогоріч досить популярний на Жашківщині туристичний клуб «Блудний Грунь» відзначив 25-річний ювілей. На сьогодні клуб діє на базі Жашківської спеціалізованої школи №1, а його незмінним керівником є Сорокін Сергій Анатолійович – методист дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки Жашківської міської ради. За цей час вихованці турклубу були неодноразовими призерами районних, обласних, всеукраїнських та міжнародних змагань з пішохідного, велосипедного, водного та спелеотуризму. Організація із незвичайною назвою має на своєму рахунку стільки вихованців і мандрів, що і не злічити.
А розпочалася історія туристичного клубу ще в 1987 році, коли до Жашкова приїхав його майбутній засновник Сергій Сорокін. «Буквально втік із задушливої столиці», – пояснює Сергій Анатолійович. – «Приїхав працювати викладачем автосправи у виробничому комбінаті. Але душа лежала більше до туризму, яким з дитинства займався. Тож на базі МНВК створив гурток на громадських засадах. Тоді у кожного в дворі була купа металобрухту з велосипедів, і ми з дітьми робили тандеми, велосипеди з боковими причепами та багато іншого. Це в мене було хобі.
1990 році ми з дітьми уже вперше пішли в Карпати.
А в 1993-му відбулася знакова подія в житті жашківського туризму. Ми запланували похід до Манявського водоспаду. Було штормове попередження про селеві потоки. Прийшли до водоспаду – а там все змило, залишилася тільки одна-єдина табличка із надписом «Природний заказник Блудний Грунь». Тоді ми вперше побачили цю назву і почали фантазувати, що б це могло значити і хто такий той Блудний Грунь.
Одна із проблем того часу – відсутність туристичних карт, були тільки автомобільні атласи. Якось на польсько-українському кордоні нам поляки подарували туристичну карту, чорно-білу «п’ятсотметровку». І на ній ми побачили оцю назву. Виявляється, Грунь – це вершина. І грунів у Карпатах багато.
А 13 грудня 1993 року ми з дітьми на Андрія зібралися «кусати калиту» (в нас було багато Андріїв у колективі). І вирішили створити клуб із назвою «Блудний Грунь» ( на діалекті тамтешніх жителів - «той, що йде до вершини»).
В мене тоді було 6 груп по 15 осіб. Спочатку були тільки діти, а згодом почали і батьки та вчителі з нами мандрувати. Взагалі, зацікавленість до туризму проявляє багато і дітей, і дорослих, але після першого ж походу частина відсіюється – не витримують навантаження. Але ті, хто проходять випробування горами – залишаються фанатами туризму назавжди».
Сьогодні Сергій Анатолійович продовжує очолювати міську неприбуткову громадську організацію Жашківський туристичний клуб «Блудний Грунь», він для своїх вихованців залишається і інструктором, і винахідливим інженером, і креативним наставником, котрий за допомогою педагогічних хитрощів вчить своїх «груненят» витривалості, сили волі й наполегливості. І кожен похід чи змагання – це нова історія, нові непідробні й незабутні емоції.
«Найбільше запам’ятовуються дітям уроки виживання, коли, наприклад, потрібно вийти із ситуації, маючи лише ніж і сірники. А найбільш яскраві емоції в них, коли ми готуємо їжу із вужів, жаб’ячих лапок, їмо мурах! Природа дає все необхідне для життя, і я вчу своїх вихованців помічати це».
Сергій Анатолійович за більш ніж тридцять років пропагування туризму розробив десятки маршрутів Карпатами, водив групи дітей на Кавказ, спускався разом з ними у Кримські та Тернопільські печери, вчив скелелазінню, веслуванню на байдарках, велотуризму. Разом із Сергієм Анатолійовичем діти виготовляють екочовни, катамарани, монтують «скальніки», беруть участь в акціях по збереженню природи, займаються волонтерством. Він сам постійно в русі, і діти поряд з ним ніколи не нудьгують.
Після численних складних, але надцікавих і захопливих занять, від яких не тільки діти, а й сам наставник отримує задоволення, приходить пора змагань. І тут Сергій Анатолійович починає хвилюватися. Не на жарт.
«Юні хлопці і тендітні дівчатка тягнуть на собі по 40 карабінів, 2-3 мотузки по 40 метрів, носять незручні каски, які не можна знімати. І біжать крос-похід на дистанцію 8-9 км чужим лісом із картою в руках, виконують багато завдань протягом певного часу. Де вони, чи вдається їм виконати переправу, чи не отримали штрафні бали, чи не травмувалися – я цього нічого не знаю, бо керівникам супроводжувати учасників змагань, зрозуміло, не можна… Серце з грудей виривається…Бувало таке, що на останніх етапах карточку із завданням течія забирала на переправі, і команда знімалася із змагань. Це для дітей чи не найважчий удар, коли їхні зусилля не увінчуються успіхом».
Запитання до вихованців Сергія Сорокіна: що вам дають туристичні походи? Діти малослівні: «От ходімте із нами наступного разу в похід – і зрозумієте. Це словами не передати. Це потрібно відчути.». А відчуття й емоції часто зашкалюють! Коли збирається група людей із різними характерами і витримкою та мандрують часто в ектремальних умовах, у Сергія Анатолійовича мотивація проста: назад дороги нема, іти тільки вперед! У таких ситуаціях гартується характер, виховується самостійність, прививається принципи здорового способу життя і здорового харчування, любові до природи. А принцип «назад дороги нема, іти тільки вперед!» для багатьох стає життєвим кредо.
Гори - це вершини з характером. Кожному вони готують свої випробування. Та Сергія Анатолійовича, здається, це аж ніяк не лякає. Найбільше в походах йому подобається воля. І він радо ділиться цим відчуттям із оточуючими. Оцю можливість передати іншим свої знання вважає покликанням, душевною потребою. У нього ще чимало планів, він готує своїх «груненят» до нових звершень, мріє про нові походи (бо «краще гір можуть бути тільки гори, на яких ти ще не бував»), і тішиться тим, що його хобі з дитинства переросло в професію та стало частинкою життя ще для сотень людей...
